31 / 150
30
Хлопці зайшли до кімнати.
– Отам під вікном, – кивнув товариш, – твоє ліжко і
тумбочка. А це що, і всі твої речі?
Сергійко кивнув.
– Мабуть, втік з дому? Мучили вони тебе?
«Невже я схожий на жертву? – здивувався Сергійко. –
Треба швидше придумувати план дій, бо я тут довго не
витримаю»
Він сів на низеньке ліжко з дерев’яними бильцями і
пружинистим матрацом і оглянув свій тимчасовий
прихисток. Вісім ліжок у два ряди. Як у лікарняній палаті.
Сергійко згадав, як два роки тому у нього запалився
апендикс, і він потрапив до хірургічного відділення, де
йому зробили операцію. Спальний корпус інтернату нагадав
йому ту прикру подію. Тут все було дуже схоже, хіба що без
лікарів та болючих уколів.
– А де ви вчите уроки? – запитав Сергійко, не
помітивши в кімнаті жодного стола.
– В навчальному корпусі, там же, де проходять
шкільні заняття. – Новий знайомий простягнув руку, – мене
звуть Мишко.
– А я – Сергій.
– О-тісатко! – почулося з рюкзака.
– А це ще що за кікімора там у тебе квакає?
Сергійко знітився. Він уявив собі, як глузуватимуть у
новому колективі, побачивши у нього іграшку, якою
бавляться дошкільнята.
– Та так, – спробував напустити туману, – будильник-
сувенір. Нагадує, що час робити уроки. Ну… у себе вдома я
в цей час мав би сісти за уроки.
До кімнати залетіли іще четверо хлопчаків.
– Ну що, новенький? Як тобі у нас – як на курорті? –
іронічно запитав один з них. Здається, це саме він охрестив
його Сніжаниним женихом.
– Та нічого, жити можна, – неохоче відізвався
Сергійко.