34 / 150
33
хлопчик відчував, як вона сумує за ним, як впродовж
багатьох років терпляче чекає…
У кущах живої огорожі неподалік щось підозріло
зашаруділо…
– У мене хтось є, – ковтаючи сльози, нарешті
промовила Сніжана.
Занурившись у роздуми, Сергійко не відразу зрозумів,
що вона має на увазі.
– Хто є? – перепитав хлопчик.
– …Вони поїхали купувати речі для мого майбутнього
братика, – почала розповідь дівчинка. – Мама от-от мала
народити. Я просилася з ними, але тато наполіг, щоб ми з
Джеррі чекали на них вдома. Ми чекали… – Вона замовкла.
Сергійко, що слухав, не зводячи погляду з дівчинки,
помітив, як важко їй ділитися болючими спогадами. – Ми з
песиком чекали три дні. То були найстрашніші миті мого
життя. Я телефонувала обом на мобільні без перерви – то
мамі, то татові. Від нудного монотонного: «Абонент не
може прийняти ваш дзвінок. Зателефонуйте пізніше» –
можна було збожеволіти. А потім наша сусідка, з якою мама
приятелювала, повідомила мені страшну новину про
аварію…
Сніжана замовкла. Ні, вона не плакала. Схоже, що
пережитий біль – іще така свіжа незагоєна рана – вже
стільки разів змушував її давати волю сльозам, що їх у неї
майже не залишилося. Вона беззвучно ридала. Сергійкові
дуже хотілося обійняти дівчинку, заспокоїти. Але він
спиною відчував пильні погляди ровесників, тому не міг
дати їм приводу для насмішок – не стільки над собою, як
над подругою, котра встигла у свої дванадцять пережити
жахливу втрату.
– Я вперше це комусь розповідаю, – опанувавши себе,
гірко усміхнулася Сніжана, – і сама дивуюся, як я не
померла за компанію з ними.
Сергійко не посмів запитати про подробиці. Йому не
хотілося завдати їй ще більшого болю. Разом з тим, він