33 / 150
32
– Коли чогось дуже хочеш, неодмінно знайдеш спосіб,
– дівчинка здавалася дещо зарозумілою. Ще б пак! Своїми
походеньками вона всього за півтора місяці стала
знаменитістю інтернату. Її поважали, нею захоплювалися.
Таких смільчаків і серед хлопчиків варто було пошукати.
– Тобі можна довірити таємницю? – наважився
спитати Сергійко. Йому конче потрібен був надійний друг, і
не біда, якщо він, тобто вона, буде дівчинкою. Заручитися
підтримкою такої відчайдухи, як Сніжана, було б
справжнім подарунком долі.
Дівчинка пильно зміряла поглядом Сергійка. Її великі
сірі очі здавалися сумними навіть тоді, коли вона
посміхалася чи говорила про щось веселе.
– Хочеш якнайшвидше дременути звідси? –
припустила дівчинка і тяжко зітхнула. – Марна справа.
Втекти не проблема. Проблема сховатися так, щоб не
знайшли.
– А чому ти постійно втікаєш? Тут наче непогано.
Принаймні, я собі уявляв щось значно жахливіше. Якщо у
тебе нема нікого, то навіщо втікати?
Хоча Сніжана і справляла враження мужньої і
впевненої в собі дівчинки, в її очах заблищали сльози.
Вони сиділи на широкому пеньку під старезною
розлогою вербою. Схоже, колись на місці пенька теж росла
верба. Може, вони були сестрами… А може – дві верби
були закоханою парою… «Напевно, отак і люди, –
роздумував Сергійко, поки його подруга намагалася
перебороти власну слабкість чи, може, вагалася: що варто
розповісти малознайомому ровеснику, а про що краще
помовчати. – Живуть поруч багато років, життя одне без
іншого не уявляють. А потім настає день, коли один
перетворюється на пеньок-спогад, а другий стає зажуреною
плакучою вербою, що гне віти додолу, аби хоч кінчиком
листочка доторкнутися до зрубаного рідного дерева». Він
чомусь згадав про тата. Мама уникала розмов про нього, але